Оголошений президентом США Дональдом Трампом “мирний план щодо Гази” має всі ознаки політичного бліцу – блискуча риторика, амбіційні цілі й строкові ультиматуми. За формою – це продукт шоу-дипломатії: велика заява про “вічний мир”, жорсткі дедлайни – 72 години на повернення заручників – і запрошення до масової міжнародної підтанцьовки щодо імені ініціатора. За змістом – це мікс елементів компромісу (замороження бойових дій, міжнародний нагляд, економічні преференції) і радикальних умов для ХАМАС (роззброєння, відмова від управління Газою, амністії для окремих членів). Упаковано це у логіку “сильного примусу”: приймеш – дістанеш відновлення й інвестиції, відхилиш – отримай знищення від Ізраїлю за повної підтримки США.
Однак між пафосом промови і реаліями Близького Сходу лежить цілий материк протилежностей. Ключове питання – чи може такий план вижити у нинішніх реаліях? Підтримка від лідера Ізраїлю Нетаньягу, яку згадує Трамп, не означає автоматичної імплементації: внутрішня ізраїльська політика, розбіжності в уряді, а також військові цілі можуть серйозно підточити готовність до замороження операцій. Для ХАМАС ультиматум – і пастка: погодитися означає втрату контролю й авторитету, але відмовитися – ризик повторного масштабного удару. Залучення саудитів, інших арабських столиць, амбіційна частина, але вона вимагає поступок, яких сторони не дали ні минулого року, ні минулого десятиліття.
Водночас паралельно у США розгортається інший цікавий сюжет. Міністр оборони Піт Гегсет на вимогу Трампа зібрав сотні генералів та адміралів на базі морської піхоти у Вірджинії. Його відверта промова дещо бентежить.
“Немає часу на ігри, ми маємо бути готовими до війни”, – заявив він, окресливши нову місію відомства як виключно ведення бойових дій, але проти кого саме, поки що без конкретики. Важливо, що саме ця риторика, яку підхопив і Трамп, викликала занепокоєння серед експертів: чи не є нове “згуртування військових еліт” спробою змістити баланс від конституційної лояльності до особистої лояльності Трампу? Адже ще у 2020 році сам Гегсет писав, що в умовах політичної кризи “військові та поліція будуть змушені зробити вибір”. Усі ознаки цієї кризи вже очевидні, а тут ще й вперше за майже 7 років і втретє за президента Дональда Трампа США офіційно настав шатдаун.
Своїми думками щодо цих та інших питань в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA поділився український дипломат і політик Роман Безсмертний.
– Що ж, почнемо традиційно з Дональда Трампа. Він знову рясно роздає заяви та пропозиції. Мирний план щодо Гази, який, за його словами, встановить “вічний мир” не лише там, а й на всьому Близькому Сході. Там і Іран, і Авраамові угоди, до яких він обіцяє приєднати режим аятол. Ну, словом, знову грандіозні обіцянки. Як ви гадаєте, чи може цей мирний план стати реальністю? Адже ХАМАС вже заявив, що кілька пунктів виконувати не буде. Головний із них – роззброєння цього терористичного угруповання.
– На мою думку, шансів у цього плану – мінімум. І річ не в тому, що сам документ поганий чи люди, які його готували, непрофесійні. Ні. Проблема у тому, що вже 19-й місяць поспіль тягнеться війна, а Трамп із його оточенням встигли наробити стільки помилок, які вони й не збираються визнавати. І тепер саме вони створили величезні перешкоди – і для Ізраїлю, і для тих, хто намагається бодай якісь плани реалізувати.
Щодо самого документа. Більшість із цих 20 пунктів були оприлюднені ще у лютому. Тоді Інститут Тоні Блера відхрещувався, казав, що це “не їхня робота”. Але читаючи текст, я можу голову на відсіч дати: авторство британське. Бо настільки детально знати нюанси проблематики могли лише вони. І що трапилось тоді? Ледь документ показали, як Трамп раптом заговорив про якусь “Рив’єру в Газі” і виселення всіх палестинців. І цим одним махом убив увесь план.
Якщо подивитися на теперішню версію, то перше, що кидається у вічі, – ставка на бізнес, на заробляння грошей. Це виглядає цинічно й аморально на фоні гуманітарної катастрофи у Газі. Так, зрештою, великі інвестиції потрібні. Але ставити “воза поперед коней” – типовий почерк Трампа.
Ще один момент: у документі згадано десятки імен найвпливовіших людей арабського світу – бізнесменів, політиків, релігійних діячів. Проте всі вони включені туди без згоди. Журналісти почали їм дзвонити, а ті лише розводили руками: “Хто вам таке сказав? Ми ні до чого!” Це ще раз доводить, що поспіх і недбалість зіпсували серйозну роботу.
І третє – головне питання: як заспокоїти Іран? З Палестинською автономією можна говорити, із ХАМАС також діалог ведуть Катар чи Саудівська Аравія. Але Іран? Це вже зовсім інший рівень. А саме Іран сьогодні є головним гравцем, який підживлює терористів і блокує будь-який конструктив. Сигнал надходить із Тегерана. Тому ХАМАС постійно вигадує причини, звинувачуючи то Ізраїль, то США, щоб уникати переговорів. Ізраїль це добре розуміє – саме тому бомбить перевалочні пункти в Сирії, через які ХАМАС отримує зброю.
А тепер – ще один важливий момент. Ми маємо стежити за цим планом не лише як за спробою врегулювати близькосхідний конфлікт. Це ще й тест на адекватність Вашингтона. Бо якщо Трамп і його оточення не здатні об’єктивно оцінити ситуацію в Ізраїлі, де США мають системні відносини й високий рівень довіри, то як вони збираються адекватно оцінити російсько-українську війну, де все значно складніше. Ось що викликає найбільше занепокоєння.
– На вашу думку, все-таки ХАМАС піде назустріч цьому плану? І якщо ні, Трамп сказав, що ми максимально допоможемо Ізраїлю. Чи можуть Сполучені Штати активно ввійти у цей конфлікт? І що з ідеєю двох держав?
– Прогнозувати поведінку Трампа – справа марна. Ніхто до кінця не знає, як він поводитиметься щодо цього плану. Потрібно орієнтуватися на позицію Ізраїлю. Якщо ХАМАС відмовиться від конструктиву, Ізраїль буде продовжувати наступ – до повного знищення його військової потужності. У цього підходу є одна фундаментальна проблема – гуманітарна ситуація в Газі. Ізраїлю треба знайти спосіб вирішити й це питання – інакше моральний і політичний тиск лише зростатиме.
Щодо перспектив: ідея двох держав у нинішніх умовах виглядає дедалі менш реалістичною. Вона не просто застаріла – вона потребує десятиліть, щоб стати реальною платформою для врегулювання. Так, арабські союзи й Авраамові угоди – це добра ідея і правильний курс, але віддати їх Трампу було помилкою. Він безпорадний у тонкій дипломатії, не розуміє логіки процесу і робить усе грубо й імпульсивно – як ведмідь у відчинені двері.
Водночас інтерес до нормалізації від самого Близького Сходу існує: і арабські країни, і Ізраїль зацікавлені в конструктиві. Хто не зацікавлений – це Іран. Тут релігійно-ідеологічні розломи: шиїтизм проти сунітів, геополітичне позиціювання, боротьба за вплив у регіоні. Іран у цьому контексті грає роль головного підривника – він підтримує проксі, підживлює екстремістські мережі й не бажає стабілізації, яка послабила б його вплив. Моє переконання: без вирішення іранського питання все буде тимчасовим. Іран – це головний виклик не лише для Близького Сходу, але й для ширшого регіону в Азії. Навіть якщо ХАМАС буде ослаблений або зникне, Іран може створити інші проксі чи інструменти впливу. Тому довготривале вирішення потребує зусиль саме щодо Ірану – дипломатичних і, можливо, безпекових.
– Стів Віткофф може залишити пост спецпосланника президента США Дональда Трампа наприкінці цього року, повідомляє Times of Israel. Якщо це правда, для України це позитив: бо погляди Віткоффа на завершення війни в Україні були проблемними для нас. Якщо він піде – чи означатиме це, що Вашингтон повертає курс щодо Кремля та переговорів із ним?
– Якщо Віткофф залишить посаду і не буде впливати на політику, так, це, ймовірно, свідчитиме про певний поворот у Вашингтоні щодо Путіна. Але це не буде автоматичним глобальним розворотом зовнішньої політики – радше сигнал, що сторінка частково перегорнута. Віткофф у багатьох речах відіграв негативну роль, зокрема в тиску на позицію Заходу щодо Росії. Проте не варто очікувати миттєвих чудес: Трамп і далі буде прагнути говорити з обома сторонами, балансувати, “не ставати на бік” – це його стиль. Він може й надалі переключатися між контактами з Москвою й контактами з Києвом, але результату від цього, як показує практика, поки що небагато.
– Напередодні Трамп укотре згадував про зустрічі Путіна й Зеленського – мовляв, хоче їх зібрати. Але вже усім очевидно, що Путін максимально проти такого формату.
– Так. Трамп дуже далекий від розуміння складності нинішньої ситуації. Він не бачить, наскільки ретельно Москва відпрацьовує гібридні сценарії і як ці сценарії можуть плутати навіть поведінку Вашингтона. Якщо не провести ґрунтовну діагностику – хто, чому, як діє – то будь-які “зустрічі” ризикують перетворитися на інструмент російської тактики, головний пазл якої – тягнути час. Але за такого розвитку подій Україна платить життями внаслідок таких помилкових уявлень і політичних ігор. Є ризик, що й Європа понесе важку ціну через бездумність у Вашингтоні. І Путін вже досить прямолінійно натякає на це.
– Дональд Трамп зберігає “збалансований підхід” до воєнного конфлікту Росії та України, заявив спецпосланець президента США Кіт Келлог на Варшавському безпековому форумі. Так він відповів на запитання, чи став Трамп схилятися до підтримки України з урахуванням останніх критичних заяв республіканця про Росію та обговорення постачання Києву ракет Tomahawk. За словами Келлога, Трамп усвідомлює, що “не можна просто стати на один чи інший бік, так це не працює”. Чому тоді виникли ці розмови про Tomahawk? США тиснуть на Москву чи це уявна жорсткість, аби заспокоїти тих, хто критикує Трампа за надмірну лояльність до Путіна?
– Тут кілька моментів. По-перше – це інформаційний тиск: говорити про розгляд постачань – уже сигнал. По-друге – Tomahawk не є єдиним інструментом; у грі – Abrams, Taurus, Storm Shadow та інші системи. Часто постачання одних платформ запускає цілий ланцюжок (підтримка, боєприпаси, навчання). По-третє – фінансова й політична сторона: безкоштовної допомоги з боку Трампа чекати не варто. Ба більше, подібна зброя може постачатися через НАТО й європейських партнерів, які самі вирішуватимуть умови її застосування.
Нарешті, такий натяк про передачу озброєння запускає й внутрішній механізм у США – переозброєння, нарощування виробництва, поповнення складів. Тож частина заяв має економічно-індустріальний сенс. Але реальний ефект залежатиме від політичної волі й логістики – це не питання “завтра все прилетить”, а складний комплекс рішень.
– Напередодні на прохання Трампа зібрали сотні генералів та адміралів на базі у Вірджинії. Його виступ та Гегсета виглядали так, ніби Сполучені Штати дійсно готуються до війни. Тим більше – у них тепер не міністерство оборони, а “міністерство війни”. Як це виглядає з вашої позиції? Це було щось на кшталт присяги на лояльність? Бо Трамп відверто сказав генералам: якщо комусь його позиція не подобається – двері відчинені, але хай розуміє, що втратить усе: звання, вплив, владу. Чи це може це бути реальною підготовкою, наприклад, до вторгнення у Венесуелу? Адже Трамп прямо заявив: “Я буду боротися з картелями у Венесуелі на суші”. А New York Times пише, що його схиляють до більш рішучих дій щодо режиму Мадуро. То що це було на цій базі? Чого Трамп хоче від військових?
– Мушу погодитися з вашою постановкою питання. Це не була “службова нарада” – це був політичний мітинг для військових. Суть одна: ви маєте присягнути на вірність Дональду Трампу як своєму “королю й імператору”. Від його волі залежить ваша доля. Бо ні Трамп, ні Гегсет не говорили про реальну військову організацію, ні про бюджет, ні про пріоритети. Замість стратегії – балачки про фізпідготовку, зовнішній вигляд, про те, що жінки мають виконувати чоловічі нормативи, про гендерні питання. До чого це взагалі? Або пасаж про Медведєва: “що він там сказав” – і що далі? Хто він такий, щоб у такому контексті на нього звертати увагу?
Очікувати на конструктив було марно. Це був мітинг: спочатку мітингував “міністр війни”, а потім сам президент. А військові чекали на відповіді про стратегічний курс.
– Тобто він зібрав їх не для того, щоб оголосити: “Завтра ми йдемо у Венесуелу й прибираємо Мадуро”? А радше для того, щоб будь-який його наказ виконали без сумнівів – навіть усередині країни? Бо армію вже активно залучають не лише на кордоні з мігрантами, а й у питаннях протестів. І, до речі, віцепрезидент США Венс відкрито заявив: армія США має бути готова виконувати завдання всередині країни.
– Саме так. І цей момент був найсуттєвіший. Причому він звучав у виступах обох. Теза: армія має тренуватися не на полігонах, а на площах американських міст. І це подавалося як “історичний досвід президентів, які захищали батьківщину”. Це явно було продумано. І зал це почув.
Тепер – щодо Венесуели. Так, Трамп планує скоротити американську присутність у Європі, Африці та на Близькому Сході. Але він поставив собі за мету – “колонізацію” Латинської Америки, наскільки це можливо. Мексика для нього надто складна, Аргентина – непередбачувана, Бразилія – тим більше. А Венесуела – зручна мішень: є мотив (боротьба з наркокартелями), є ворог (Мадуро). Це пояснює, чому ця тема виглядає реальною. Звідси й логіка: “готуйтеся до війни”. Хоча ця теза так і не прозвучала прямо. Вони натякнули, але заговорили іншими темами. І це зрозуміло: мітинг є мітинг. Там говорять, що на думку спаде, а не те, що продумано. Це не була нарада. Бо нарада в армії – це пленарка, секторальні доповіді, конкретні відповіді на запитання. А тут – клуб за інтересами.
– І останнє. Шатдаун у США. Він настав уперше за 7 років – і знову за Трампа. Тобто і перший, і другий його термін відзначені цим. Це не катастрофа, але ж сигнал.
– Тут працює цілий набір факторів. І добре видно це на прикладі чотиристоронньої зустрічі керівництва Сенату й Палати представників. Демократи вимагали повернення фінансування окремих статей – зокрема охорони здоров’я. Трамп відмовився. У результаті – глухий кут. Демократи тепер відверто шантажують Трампа, і це безпосередньо впливає на його виборчу кампанію. А вибори вже не за горами.
Чи є у цьому закономірність? Так. Бо якщо би бюджет мав профіцит, то проблеми б не було. А тут просто немає чим фінансувати окремі статті. Це означає, що проблеми наростають. Наскільки серйозно? З позиції центрального уряду – це радше політичний конфлікт. Для пересічного американця життя залежить на 99% від місцевих урядів штатів. Там ситуація значно стабільніша. Але факт залишається фактом: подібне сталося саме через політику Трампа. За Байдена, як би до нього не ставилися, таких криз не було. Якщо загрожувала проблема, команда йшла на компроміс. Трамп на компроміс не здатний. Він не розуміє, що політика – це мистецтво діалогу. Для нього компроміс – це поразка. А це руйнує саму ідею великої держави.
Джерело: OBOZ.UA