Франція знову опинилася в епіцентрі політичного землетрусу. Відставка прем’єр-міністра Себастьяна Лекорню після лише 27 днів на посаді стала не просто епізодом політичної турбулентності, а симптомом глибокої системної кризи, яка може зруйнувати баланс усієї П’ятої Республіки.
Президент Еммануель Макрон, який ще недавно позиціонував себе як європейський лідер стабільності та модернізатор Франції, сьогодні стоїть перед вибором без хороших варіантів: або оголосити дострокові вибори й мати ризик передачі влади ультраправим, або ж спробувати сформувати уряд меншості, приречений на коротке життя. У будь-якому разі це політичне фіаско для президента, який обіцяв уберегти країну від радикалів і втримати Європу від популістського дрейфу. Криза влади у Парижі несе ризики для всієї Європи: послаблення позицій Макрона може зменшити французький вплив у ЄС і поставити під сумнів сталість підтримки України, особливо у разі приходу до влади ультраправих сил Марін Ле Пен.
Але ця криза не лише французька. Вона б’є по самому серцю Європи. Якщо у Франції до влади прийдуть ультраправі, це стане найсерйознішим викликом європейській єдності від часів Brexit. Політична лінія “Національного об’єднання” – це курс на ослаблення інтеграції, згортання спільної оборонної політики, дистанціювання від Брюсселя та більш м’яке ставлення до Москви. Для України це означатиме ризик зменшення політичної підтримки, адже саме Париж під керівництвом Макрона був одним із ключових ініціаторів “коаліції охочих” і одним із найбільш послідовних союзників у боротьбі проти російської агресії.
У цій ситуації від внутрішньої слабкості Франції залежить не лише доля Макрона – на кону стоїть стабільність Європейського Союзу та ефективність його політики, у тому числі щодо України.
Про можливі сценарії розвитку подій – від парламентських виборів до дострокових президентських – і їхні наслідки для Франції, ЄС та України своїми думками в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA поділився надзвичайний і повноважний посол України в США та Франції Олег Шамшур.
– Країна, яка важлива не лише для Європи та Європейського Союзу, для стабільності всієї цієї конструкції, але й для України – з огляду на її роль у питаннях підтримки й допомоги. Політична нестабільність, урядові кризи, падіння вже третього кабінету за рік – усе це, безумовно, вдарило по позиціях президента Франції Еммануеля Макрона. Що зараз відбувається у Франції?
– У країні глибока політична криза. Причому вона почалася не вчора і навіть не позавчора. Кризові тенденції накопичувалися протягом тривалого часу. Сьогодні постає питання: це просто політична криза чи вже криза самого режиму П’ятої Республіки? Я схиляюся до другого варіанта – ми маємо справу саме з кризою політичного режиму П’ятої Республіки. Ті інституційні механізми, які були закладені ще генералом де Голлем, перестали працювати. Вони вже не відповідають сучасному стану французького суспільства.
– Нинішня ситуація – кульмінація помилки, закладеної ще в червні 2024 року, коли Макрон, прагнучи перехопити ініціативу після перемоги ультраправих на виборах до Європарламенту, розпустив Національні збори. Розрахунок не спрацював: “Національне об’єднання” Марін Ле Пен здобуло рекордну кількість місць, парламент виявився паралізованим, а уряди – тимчасовими. За рік Макрон втратив контроль над політичним процесом, довіру власного табору й здатність ухвалювати ключові рішення. Європейські ЗМІ вже відверто називають його “кульгавою качкою”, яка доживає свій термін без шансів на відновлення впливу.
– Це стало спусковим курком, що прискорило процес, але нестабільність розпочалася значно раніше. Як на мене, переломний момент – це перехід від Олланда до Макрона. Вже тоді почалося накопичення соціальних суперечностей, а рух “жовтих жилетів” став лише симптомом глибшої хвороби. Фактично криза розвивалася ще під час першої каденції Макрона, наростаючи поступово. А події 2024 року – це радше кульмінація. Поразка пропрезидентських сил на виборах до Європарламенту стала тригером. І рішення Макрона розпустити Національні збори – головну палату парламенту – було, без сумніву, ризикованим кроком. Для Макрона це типово: він політик, який грає ва-банк, часто спираючись на інтуїцію. Але цього разу вона його підвела.
У результаті він опинився в ситуації, коли його політична сила програла дострокові вибори, а пропрезидентська більшість, здобута після його переобрання, зникла. Ба більше, зараз у парламенті взагалі немає стабільної більшості. Центральні сили, які мали б його підтримувати, виявилися неспроможними сформувати навіть ситуативну коаліцію. Щоразу доводиться шукати голоси під конкретні рішення – це дуже нагадує українську політику часів Кучми. Нині Макрон – один із найменш популярних президентів за всю історію П’ятої Республіки. За останніми опитуваннями, його підтримують лише близько 22% французів.
– Для Макрона це третє падіння уряду менш ніж за рік, і тепер він стоїть перед важким вибором: знову розпустити парламент чи спробувати зібрати парламентську коаліцію та призначити нового прем’єр-міністра. Говорять навіть про дострокові президентські вибори…
– На мою думку, останній сценарій найменш ймовірний. Макрон категорично заявив, що залишиться на посаді до завершення своєї каденції. Хоча, зрозуміло, його політичні позиції сьогодні серйозно ослаблені. Те, що американці називають “кульгавою качкою”, цілком можна сказати і про Макрона.
Якщо ранжувати, то найреальнішим, на мій погляд, виглядає варіант дострокових парламентських виборів. Поясню чому. Макрон, за словами його оточення, має буквально кілька діб, щоб визначитися з новим прем’єр-міністром. Але важко уявити, хто саме зможе отримати підтримку парламенту. Фактично вже перепробували всі можливі конфігурації – від центристів до поміркованих правих. Лише лівоцентристський фланг і досі не тестували, тож, можливо, Макрон звернеться до когось із соціалістів-центристів. Навіть озвучують певні прізвища. Але головне питання – чи отримає така кандидатура підтримку в Національних зборах.
Марін Ле Пен уже заявила, що підтримає вотум недовіри будь-якому новому прем’єру, оскільки прагне одного – дострокових виборів. Цей варіант стає дедалі більш імовірним. Ширяться навіть чутки, що Макрон може спробувати вдруге звернутися до Габріеля Атталя, хоча його найближче оточення заперечує це. Але, повторюся, найвірогідніший сценарій – саме дострокові парламентські вибори. І тут постає питання: що вони дадуть? Якщо спиратися на соціологію, то наразі впевнено лідирує “Національне об’єднання” Ле Пен – близько 34%. На другому місці – ліва опозиція, тобто “Нескорена Франція” з екологістами, а пропрезидентський табір “Відродження” Макрона йде лише третім із приблизно 16%. Тож ситуація для нього безвихідна. В одній французькій газеті навіть влучно написали, що “Макрон притиснутий спиною до стіни”. У будь-якому разі його вплив у внутрішній політиці неминуче зменшуватиметься.
Хоча сам він категорично відкидає ідею дострокових президентських виборів, останнім часом цю тему почали просувати не лише радикали, а й політики з умовного “мейнстріму” – правоцентристи, такі як колишній прем’єр Едуар Філіпп. До них долучився і Габріель Атталь, який прямо сказав, що не розуміє логіки рішень, що ухвалюються в Єлисейському палаці. І це показовий момент: Атталь – людина, яка буквально всім завдячує Макрону. Він був його політичним “молодшим братом”, якого Макрон створив, підняв і зробив прем’єром. Якщо навіть він публічно дистанціюється, це сигнал, що проблема не лише у крайніх флангах, а й у самому центрі французької політики. Якщо ж справа дійде до дострокових президентських виборів, це лише поглибить кризу: інституції П’ятої Республіки ослабнуть ще більше, а питання про необхідність радикальної політичної реформи стане неминучим.
– Ви назвали Макрона “кульгавою качкою” – і це визначення активно цитують і французькі, і європейські ЗМІ. При цьому він формально залишається президентом із дуже широкими повноваженнями. Наскільки реальними тепер будуть ці повноваження?
– Формально повноваження президента П’ятої Республіки – майже монархічні, але тільки тоді, коли він має пропрезидентську більшість у парламенті. У таких умовах французький президент дійсно перетворюється на політичного монарха. Проте були й інші періоди, коли президент і уряд представляли різні політичні табори. Такі випадки відомі, але нинішня ситуація унікальна. Сьогодні у Франції фактично немає жодної сили, яка б мала більшість. Ні опозиція, ні президентська партія не здатні самостійно сформувати стабільний уряд. Теоретично Макрон зберігає за собою широкі повноваження, надані йому конституцією Франції. Насправді він є ослабленим лідером, нездатним нав’язати свою політику роздробленому і роз’єднаному парламенту.
Після виборів 2022 року Макрон ще міг балансувати, укладаючи ситуативні угоди з різними фракціями. Але після 2024-го ця конструкція розвалилася. Пропрезидентська більшість просто розсипалася. І тепер навіть для ухвалення бюджету треба шукати ситуативну підтримку. Проблема в тому, що політична система П’ятої Республіки взагалі не передбачає коаліцій. І, відповідно, у Франції просто немає культури коаліційного врядування – на відміну від Німеччини чи більшості європейських країн. Тому цей процес триває болісно, непередбачувано й супроводжується політичним паралічем, який уже впливає на економіку.
– Франція і особисто Еммануель Макрон залишаються серед головних драйверів європейської підтримки України – це один із двох ініціаторів “коаліції охочих” і низки інших напрямків спротиву російській агресії. На вашу думку, чи можуть нинішні політичні негаразди у Франції перерости у зменшення підтримки Києва з боку Парижа?
– Безумовно, ситуація для нас несприятлива. Франція за останні два роки стала одним із ключових локомотивів підтримки України в межах Європейського Союзу. І як колишньому послу мені приємно це визнавати. Але треба бути чесними: у французькій політиці – і це дуже по-макронівськи – підтримка часто зводиться до правильних гасел, яскравих ініціатив і символічних заяв, тоді як конкретика – цифри, обсяги, виконання – виглядають скромніше.
А втім, загальний вектор чіткий: Франція стоїть на боці України. Навіть більшість політичних партій, попри розбіжності, утримуються у цьому курсі. Навіть “Національне об’єднання” Марін Ле Пен змушене було зробити певну корекцію своїх позицій. Інше питання – наскільки це щиро і наскільки надовго. Я думаю, не дуже щиро і, можливо, ненадовго.
Ось буквально напередодні Ле Пен на пресконференції знову говорила про “шкоду”, якої нібито завдають французьким фермерам європейські преференції для українського аграрного експорту. Вона виступає проти членства України і в ЄС, і тим паче в НАТО. Тобто, якщо говорити прямо, перспектива для нас несприятлива.
Політичне послаблення Макрона неминуче вплине і на його позиції в Євросоюзі. Його здатність висувати та просувати європейські ініціативи, формувати спільну політичну лінію зменшиться. Інші європейські лідери почнуть дивитися на Париж не як на лідера, а як на проблему.
Додайте до цього чисто технічний аспект: сьогодні вся французька політична сцена зайнята внутрішньою кризою, і для більшості гравців головне – політичне виживання. У таких умовах навіть питання міжнародної політики, тим більше українського напрямку, відсуваються на другий план.
І ще один момент – процедурний. Поки уряд виконує лише технічні функції, не має стабільної більшості, усі програми, які були ухвалені чи вже перебувають у реалізації, ризикують зависнути. Тому хоч як би ми на це дивилися, але криза у Франції точно позначиться на динаміці підтримки України.
– Тобто якщо реалізується головний сценарій – дострокові вибори – і до влади вперше прийдуть ультраправі, ми можемо побачити уряд Марін Ле Пен. Наскільки це небезпечно для України? І ширше – для самого Європейського Союзу, враховуючи, що Франція – друга економіка ЄС після Німеччини і на ній тримається баланс усієї спільноти.
– Це, безумовно, серйозний виклик. Національне об’єднання за останні роки пройшло певну трансформацію. Ле Пен зуміла зробити партію більш “пристойною”. Тепер уже майже ніхто не говорить, що її потрібно “ізолювати” – такі голоси залишаються, але вони слабшають. Та попри косметичні зміни, ідеологічно це не класичні праві – це радше популістський рух. Їхня риторика близька до партії Джорджі Мелоні в Італії або до американських республіканців Дональда Трампа. І це треба враховувати. Так, вони змушені були скоригувати свої позиції щодо війни в Україні, бо французьке суспільство загалом підтримує Київ. На рівні заяв Ле Пен тепер говорить, що визнає агресію Росії і підтримує мир. Але це “мир за будь-яку ціну”. У перекладі на політичну мову – “мир за рахунок України”.
Я думаю, якщо ультраправі прийдуть до влади, вони з великою ймовірністю поводитимуться за трампівським сценарієм: спробують заговорити тему війни фразами про “жахливу ситуацію”, “необхідність миру”, “втому від конфлікту”. Але під цією риторикою фактично стоятиме курс на поступки Москві. Для України це означатиме складні часи. Як і для самого ЄС також, адже друга економіка спільноти може перетворитися з двигуна інтеграції на її гальмо. Ле Пен – класичний євроскептик, хоч і “оновленого формату”. Її партія вже не закликає до виходу Франції з ЄС або відмови від євро, як це було у 2017 році. Вона тепер говорить про “захист національних інтересів у межах Європи”. Але це означає постійні конфлікти навколо бюджету, внесків, аграрної політики, оборони – тобто всього, що формує європейську єдність.
Якщо подивитися ширше, то це не лише французька проблема. Сьогодні у більшості країн Європи позиції крайніх правих стрімко посилюються. Навіть у Великій Британії, де система здавалася непорушною, партія Фараджа вже фактично перехоплює правий фланг. І найбільш тривожна тенденція – у Центральній Європі. Ми ризикуємо опинитися в оточенні країн, де при владі або мають значний вплив сили, які не налаштовані підтримувати Україну. Не обов’язково відверто проросійські – але байдужі. Це Угорщина, Словаччина, частково нинішня Чехія. Орбан, який фактично мріє про “Велику Угорщину”, для нас, скажімо відверто, – найнебезпечніший із сусідів. Його позиція не просто далека від дружньої – вона відверто деструктивна для України.
Джерело: OBOZ.UA