У Єгипті підписано угоду, яка мала б покласти край війні в секторі Гази. США, Єгипет, Катар і Туреччина оголосили, що настав “історичний момент миру”. Президент США Дональд Трамп, який традиційно не шкодує гучних формулювань, проголосив, що Ізраїль “досяг усього, що міг” і що настав “мир на всьому Близькому Сході” – вперше за три тисячі років. На словах це звучить епохально. На ділі – черговий крихкий компроміс, де замість стратегічних гарантій маємо лише тимчасову паузу й обіцянки про майбутню “близькосхідну Рив’єру”.
Новий “план Трампа” – двадцятипунктна схема, котра має зупинити війну й відновити Газу, – поки що схожий радше на декларацію, аніж на реальну угоду. Вона не містить механізму роззброєння ХАМАС, не гарантує виведення ізраїльських військ і, головне, не передбачає політичного врегулювання, без якого мир приречений. Для Трампа це велика дипломатична перемога другого терміну, але для регіону – лише тимчасова передишка, де кожна сторона готується до наступного раунду.
Поза кадром залишилась Росія, якій не дали навіть формальної ролі посередника. Москва відреагувала передбачувано – через Лаврова, з ноткою ревнощів і попередженням про можливі “рецидиви конфлікту”. Та Трампа це, схоже, не турбує і він не планує зупинятися: його увага вже спрямована на Україну, де він планує “домовлятися” з Путіним і Зеленським одночасно.
Своїми думками щодо цих та інших питань у ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA поділився український дипломат і політик Роман Безсмертний.
– Припинення вогню на Близькому Сході Трамп урочисто назвав “миром, що вперше за три тисячі років настав”, звісно, завдяки йому особисто. Але, здається, питань без відповідей не стало менше, як і наближення реального миру. То що, на ваш погляд, насправді відбулося? Це справді нова епоха миру на Близькому Сході чи просто пауза у війні, наприклад, на час каденції Трампа, але далі все знову вибухне?
– Давайте одразу відкладемо в бік “бенефіс Дональда Трампа”. Бо назвати події в Шарм-ель-Шейху самітом – це занадто. Це був саме бенефіс. Спочатку – у Кнесеті, потім під час сімейного фото, де Трамп особисто представляв кожного учасника, а потім – довгий монолог під час підписання “угоди чотирьох сторін”, яка мала гарантувати виконання “мирного плану Трампа”. Якщо зайти на сайт Білого дому, то момент, коли лідери підняли підписані документи, просто вирізано. Бо ті, хто встиг сфотографувати ці аркуші, прочитали їх. У трьох абзацах було написано, що сторони гарантують виконання мирної угоди Трампа і що документ детально описує механізм її реалізації. І все. Один листок. Три речення. Тобто реальність така: “угода” – це просто символічний акт, не більше.
Що ж відбувається насправді в Газі? Після обміну – 20 заручників проти 1700 затриманих і 200 засуджених палестинців, серед яких пів сотні мали кілька довічних термінів, але без тих ключових осіб, на яких наполягав ХАМАС, – ситуація не змінилася. ХАМАС відразу заявив, що це не ті люди, яких вони вимагали, а Ізраїль відповів, що інших не відпустить. Переговори тривають і досі. І навіть тут – класичний для близькосхідних історій хаос: Ізраїль пропонує звільняти людей із ФАТХ, а ХАМАС обурено вимагає – тільки своїх.
Ізраїльські війська відійшли лише до так званої жовтої лінії. За нею має бути “помаранчева зона”, а потім демілітаризована територія навколо адміністративної межі Гази. Але поки що лише перший крок – частковий відхід. У районі між морем і “жовтою лінією” уже з’явилося цивільне населення, але під землею там залишилися комунікації й склади зброї, які ЦАХАЛ планував підірвати. Тепер цього вже не буде – політична домовленість це блокує.
Ізраїль і США категорично заперечили участь ХАМАС у перехідному уряді. Але його взагалі не створено. Натомість терористи самі призначили “губернаторів”, “керівників кварталів” і вже розподіляють гуманітарну допомогу, яка почала надходити.
Контроль за процесом? Формально є – 200 американських морських піхотинців, які стежать лише за входом колон. На цьому все. Жодного міжнародного чи перехідного уряду, жодного механізму контролю. Обіцяних 20 тисяч індонезійських миротворців немає. Турецьких теж немає. Тобто на практиці весь контроль у Газі тепер – у ХАМАС. І при цьому позиція Трампа, Нетаньягу й уряду Ізраїлю залишається незмінною: ХАМАС не може входити ні в який уряд і не має права на жодну форму влади.
А тепер звернімо увагу на деталь, яку мало хто помітив. Коли Трамп оголосив свій “план із 20 пунктів”, там не було поділу на етапи. Потім раптом з’явився “перший етап” – тобто тимчасове припинення вогню, а все інше відкладається. І от саме цей поділ зруйнував початкову логіку угоди. Другий етап – створення уряду, формування поліції, контроль безпеки – навіть не починався. Це класичний політичний шаблон. І цей сценарій, з великою ймовірністю, Трамп повторить щодо російсько-української війни. Той самий принцип “етапності”: спочатку тиша, а потім хаос, потім “мирна угода”, яка нічого не вирішує.
А тепер реальність. ХАМАС контролює гуманітарну допомогу й починає її перепродавати, фактично відбираючи останні гроші у палестинців. Далі – логічний крок: закупівля зброї. І ми знову отримаємо все з початку. Так, звільнення заручників – свята справа. Але тепер ХАМАС може казати: “Ми ж повернули ваших людей, навіть тіла віддали. Ви ще чогось хочете?”
І тут найважливіше: Трамп своїм втручанням фактично позбавив Ізраїль головного інструменту тиску. Він розірвав логіку “одного процесу” – обмін, контроль, демілітаризація – на окремі етапи. І цим дав ХАМАС можливість знову закріпитися в Газі. Правильним було б проводити обмін, одночасно вводити поліцію, брати під контроль територію, не допускати жодних “губернаторів”. Але Трамп, у своєму стилі, пішов за ефектом картинки, а не суті. І тепер, як сказав Нетаньягу, якщо ХАМАС не виконає умов, Ізраїль знову повернеться до застосування сили. І, схоже, саме до цього все йде.
– На ваш погляд, один із головних пунктів цього плану – роззброєння ХАМАС, він можливий чи ні? Трамп заявив, що якщо це не буде зроблено добровільно, то це буде зроблено силою. Але, по-перше, чи готовий він брати участь у цьому процесі? І, по-друге, зараз не видно жодних ознак, що ХАМАС збирається роззброюватися.
– Перше – без роззброєння ХАМАС ніякого миру не буде. Ба більше, я наполягаю: якщо цього не станеться, то нинішнє “припинення вогню” – лише пауза перед новим терактом або ще гіршим сценарієм. Треба подивитися, що говорять у Тегерані. Заяви іранських вождів абсолютно прозорі: вони не визнають жодного миру, який не включає Іран як гаранта. А відсутність у Шарм-ель-Шейху Ізраїлю та Ірану – це свідчення, що ми маємо справу не з мирним процесом, а з тимчасовою політичною постановкою. Такий собі проміжний акт між виборчими кампаніями. Іншими словами – не система, а сюжет. Тимчасовий сюжет, який не має логічного продовження. Бо те, що називають нині “планом Трампа”, насправді є оновленим варіантом плану Кушнера-Блера.
– На ваш погляд, чого чекати найближчим часом? Трамп заявив, що анклав буде відбудовуватися за допомогою арабських країн – Саудівської Аравії, Катару, ОАЕ. Але до тієї “близькосхідної Рив’єри”, про яку він мріяв, ще, здається, дуже далеко.
– Слава Богу, що звільнили заручників – це святе. Але зараз говорити про “інвестиції” і “відбудову” – це ставити воза попереду коней. І Катар, і Емірати, і саудити й справді готові вкладати гроші, але жоден не робитиме цього, поки сектор Гази контролює ХАМАС. А зараз саме так і є.
Те, що зроблено, не дає шансів реалізувати мирний план. Потрібно або негайно повернутися до того формату, де шість арабських держав одночасно тиснули на ХАМАС і на Іран, а Трамп – контролював Нетаньягу, або процес просто завмре. Якщо цього не зробити – ситуація просто застигне, а ХАМАС, контролюючи територію, знову готує ґрунт для нової війни.
– Ви завжди наголошуєте на іранському факторі, але є ще один – російський. Москва, яка раніше дуже активно брала участь у близькосхідних процесах, зараз узагалі не допущена до переговорів. Їх не запросили на зустріч у Єгипті, а очільник МЗС РФ Лавров уже встиг образитись. Його коментар, відверто кажучи, був нервовим. Він натякнув, що конфлікт може спалахнути знову, мовляв, “угода хитка”. Як ви вважаєте, чи зацікавлена Росія у продовженні війни? І чи вдарило по її позиціях те, що її не запросили до цього “мирного процесу”?
– По-перше, абсолютно правильне рішення – не допускати Росію. Тому що, що б не казали Лавров чи Путін, Росія має безпосередній стосунок до подій 7 жовтня 2023 року. І її присутність у будь-якому мирному форматі – це гарантія, що війна триватиме.
По-друге, тепер Москва діятиме в парі з Іраном, у координації з Китаєм, і головне завдання – оживити ХАМАС. І тут мене, пане Романе, турбує одна річ: ні Ізраїль, ні Вашингтон офіційно так і не сказали, що Росія має прямий стосунок до атаки 7 жовтня. Це величезна помилка. Якщо цього не буде названо, то ситуацію об’єктивно не оцінять ні в Єрусалимі, ні у Вашингтоні. А це означає, що в будь-якому “мирному плані” Трампа закладені міни сповільненої дії. Адже головні гравці цих конфліктів – Росія й Іран. Не визнати це – означає залишити двері відчиненими для чергового вибуху. І Вашингтон це прекрасно розуміє: він уже тестує модель, у якій Росію не допускають до Шарм-ель-Шейху, а Ірану дають шанс показати, чи готовий він до діалогу. Іран не приїхав, Росію навіть не запросили – і правильно зробили.
Бо це вписується і в контекст російсько-української війни. З одного боку, США перекривають Москві канали впливу на арабських лідерів, з іншого – позбавляють її статусу “гравця Близького Сходу”. А тепер Москва разом із Тегераном буде оживляти ХАМАС і “Хезболлу” – у будь-якій формі. Ізраїль не має права допустити, щоб ХАМАС відновився – це питання виживання.
– Тобто фактично Трамп зупинив операцію Нетаньягу, не дав її завершити. Так, світ її критикував, але ХАМАС недобитий – навіть Макрон, який постійно говорить про “дві держави”, визнав, що терористичну організацію неможливо знищити за один день. А тепер ми бачимо – ХАМАС не просто живий, він публічно з автоматами передає заручників, демонструє силу. Це не схоже на поразку. Чи розуміє Трамп, що він створив паузу, а не мир? Чи йому, як то кажуть, “після нас – хоч потоп”?
– Безумовно. Для нього головне – ефект. Він ніколи не вдається в подробиці, його цікавить символ, заголовок, історичний момент. “Мир за три тисячі років” – звучить гарно. А хто винен, коли все розвалиться, – неважливо: Нетаньягу, Аббас, ХАМАС чи аятоли. Він завжди знайде винного, але не себе. І це головна проблема. Бо коли маєш справу з Трампом, треба не сперечатися з ним щодо пафосу, а забезпечити механіку – контроль, роззброєння, адміністрацію, гуманітарну логістику. І саме це пропустили. Замість системи – шоу.
Тому врятували заручників – так, це величезна справа. А далі – вакуум влади, який уже заповнив ХАМАС. І якщо зараз не роззброїти терористів, не відновити поліціейський контроль над сектором, не заблокувати гуманітарні потоки, які ХАМАС перетворює на бізнес, не вирішити соціальні питання – усе повториться. От і виходить, що “мир за три тисячі років” насправді – лише чергова пауза. Пауза між двома війнами.
– Трамп на хвилі своєї ейфорії після угоди щодо Гази вже заявив, що планує зосередитися на “вирішенні” війни між Україною та Росією. На ваш погляд, після 7 жовтня 2023 року багато хто казав, що Захід, і особливо Сполучені Штати, надто відволікаються на Близький Схід. Чи означає це, що зараз у нас з’являється якесь “вікно можливостей” – шанс, коли вся увага буде прикута до війни в Україні?
– Так, важливо використати саме цей імпульс, який відчув Трамп. Треба розуміти, що пауза на Близькому Сході довго не триватиме, але нинішню ситуацію – його бенефіс, його самозадоволення, впевненість у власному “історичному досягненні” – треба спрямувати у практичне русло. І ось тут – дуже показова фраза, яку він сказав у Кнесеті: мовляв, Віткофф має вирішити питання Росії. Це демонструє, що Трамп не уявляє, яким саме способом це можна зробити. Із Трампом не можна повторити помилки близькосхідного перемир’я: коли все зводиться до трьох красивих пунктів і спільної фотографії, після чого сторони розходяться, а на місці залишається невирішений конфлікт. Тому важливо, щоб позиція України формувалася у тісній співпраці з європейцями – тоді вона буде не просто почута, а реалізована. І це стосується і зброї, і санкцій, і механізмів покарання за їхнє невиконання. Без цього жодного “коридору дії” не буде.
– Ви кажете про імпульс, але він виглядає дивно. З одного боку, Трамп говорить про “Томагавки” – мовляв, “якщо Путін не зупиниться, я передам їх Україні”. А з іншого, Віткофф продовжить контакти на російському напрямку.
– Трамп завжди буде хитатися, як маятник. Сьогодні він натхнений, завтра – демонстративно байдужий. Саме тому не можна залежати від його настрою. Головне, щоб імпульси, які він задає, були підхоплені системою – узгодженою з європейцями. Після зустрічі міністра оборони США Піта Гексета з керівництвом НАТО прозвучала дуже чітка річ: Америка розраховує, що європейський оборонний фонд буде наповнюватись, тому що США готові продавати Україні зброю. Це ключовий сигнал: якщо Європа платить, то Америка продає. Отже, якщо все буде синхронізовано, ми отримаємо не лише “Томагавки” (умовно кажучи), а й їхні аналоги – далекобійну зброю, яка нам так потрібна.
Слово “Томагавк” – це радше символ, аніж конкретна модель. Йдеться про дозвіл на постачання далекобійних систем. І найважливіше – Сполучені Штати вже сказали “так”. Це відкриває зелене світло Європі – для передачі “Таурус” чи інших аналогів. І це вже справжній результат.
– Щодо Китаю та Сполучених Штатів. Дональд Трамп днями заявив: мовляв, із 1 листопада вводить додаткові 100% мита проти Китаю. Трамп реально планує розпочати тиск на КНР?
– Перше – попри весь цей шум, митно-тарифні переговори між Китаєм і США тривають. Вони не припинялися ні на один день. І будь-який “жест” Дональда Трампа чи Сі Цзіньпіна – це радше зміна меню, ніж політики. Умовно кажучи: вам пообіцяли рибу, принесли свинину, а потім дізналися, що у вас піст – і поставили найжирнішу страву. Або навпаки – знають, що у вас болить шлунок, і знову несуть жирне.
Кожен крок Трампа – це спроба вибудувати нову, вигідну передусім йому модель відносин із Китаєм. І, можливо, трохи – зі США. Але всі вже бачать: жодне з його “перших рішень” не дотримувалося. Воно або нескінченно відкладається, або змінюється у цифрах. Цікава деталь: пам’ятаєте той день, коли він урочисто підписував указ і демонстрував табличку з цифрами? Середня митна ставка тоді була 23%. Станом на вчора – 17%. І це вже всі просікли. Тому всі просто чекають, коли Трамп знову “замахнеться” – і знову не вдарить.
Економічні аналітики вже прямо пишуть: ринок звик до його замахів, які нічим не закінчуються. Бізнес це сприймає як погодні коливання – трохи похитало, але без наслідків. Найгірше інше: світова економіка втомлюється від невизначеності американської моделі. І дедалі більше інвесторів починають прислухатися до китайського сигналу – стабільності, навіть якщо авторитарної.
Для США це – небезпека. Колись Америка була безумовним економічним гегемоном. Але від моменту, коли Трамп почав свою тарифну війну, вона втратила цю роль із шаленою швидкістю. І ця роль поступово переходить до Китаю. Так, фондові ринки ще реагують – десь падають акції технологічних чи банківських гігантів. Але гравці вже навчилися на цьому заробляти. Інвестори грають наперед, розуміючи, що Трамп усе одно змінить ставку, і це підживлює фінансову систему. Проте, парадоксально, працює вона тепер не на США, а на Китай. А часом – навіть на Бразилію.
Тобто виникають економічні потоки, які несуть величезну загрозу самій Америці. А ще більшу – країнам, які воюють або мають слабку економіку. Вони просто не витримають такої турбулентності. І їхні економіки будуть згасати. Саме тому для нас сьогодні надзвичайно важливо розвивати спільний оборонно-промисловий комплекс із Європою. Це шанс втриматися. Бо якщо орієнтуватися на політику, яку проводить Дональд Трамп, ми ризикуємо скотитися нижче нуля. Конфронтація США та Китаю несе для України колосальну небезпеку – економічну, фінансову й стратегічну.
– І наостанок: дивне рукостискання Трампа й Макрона. Обмін репліками з претензіями та інше. Між ними справді є напруга?
– Є. І доволі відчутна. Перше: Трамп дізнався, що під час саміту ЄС в Копенгагені Макрон виступив проти того, щоб усунути Угорщину від ухвалення рішень. Тобто фактично зірвав спробу перейти від принципу консенсусу до голосування двома третинами. Це його дуже роздратувало.
Друге – Франція стала головною країною, що заблокувала рішення про так званий репараційний кредит Україні на 150 мільярдів євро. Передбачалося, що це будуть не прямі гроші, а транші протягом кількох років. У Вашингтоні очікували, що питання буде вирішене. Не вирішили – і Трамп сприйняв це як особисту образу. Звідси – і той дивний обмін рукостисканнями, і нервові фрази. Але суть не в жестах. За ними – конкретний конфлікт: заблоковане рішення щодо репараційного кредиту Україні. І саме це стало справжнім подразником між Парижем і Вашингтоном.
Джерело: OBOZ.UA