Не знаю, як кому, та мені нарешті почало здаватися, наче “російська матриця” в Україні (не рахуючи “колективного арестовича”) вже сходить на пси, втрачає свій вплив якщо не на ревних парафіян московсько-сталінського патріархату, то бодай на незалежних інтелектуалів різних поколінь і калібрів. І раптом на початку жовтня в /Інтернеті напливає чергова серія опусів про розстріл російського парламенту капосним Єльциним, про падіння там на початку жовтня 1993 року демократії й установлення авторитарного режиму.
Ґвалт! “Російська матриця”, нехай і в вигляді її певного відгалуження, в особі одного з крил “хароших русскіх” живе і перемагає здоровий глузд, не кажучи вже про необхідні публічним людям знання тих, хто в Україні навіть сьогодні оживляє і ретранслює маячню про “розстріляний парламент”.
Так, саме маячню. Бо ж який це “розстріл”, якщо жоден із народних депутатів РФ не загинув під час штурму Білого дому, ба більше – не одержав помітних травм? Щоправда, після того, як цих депутатів почали виводити з Білого дому, кільканадцять із них віддухопелили як цивільні прихильники Єльцина, так і солдати, які брали участь у штурмі цієї споруди. І все.
А от жертв кількаденних активних бойових дій у Москві, апогей яких припав на 3-4 жовтня, виявилося чимало. Загалом, за офіційними даними, 157 осіб, з них 3-4 жовтня – 124 загиблих, поранених – до півтисячі. Провина за це, як на мене, лежить на тих “демократах”, які влаштували заколот.
Я підняв свої старі записи, тож судіть самі. Ось факти. З’їзд народних депутатів РФ (понад 1000 осіб, з них 87% на момент обрання – комуністи) привласнив собі право, відповідним чином змінивши Конституцію, вирішувати будь-яке питання, віднесене до відання Російської Федерації (ст. 104, ч. 2). Чи це сполучається із основою демократії – принципом розподілу влади і чи не зветься подібний підхід узурпацією влади? Ба більше: прагнучи відсторонити Бориса Єльцина від влади, у березні 1993 року ІХ (позачерговий) з’їзд призначив на 25 квітня всенародний референдум. На нього винесли чотири запитання, на які були отримані наступні відповіді:
- Чи довіряєте ви президенту Російської Федерації Б. Єльцину? (58,7% учасників голосування відповіли “так”).
- Чи схвалюєте ви соціально-економічну політику, яку здійснюють президент та уряд РФ? (53,0% – “так”).
- Чи вважаєте ви за потрібне провести дострокові вибори президента РФ? (49,5% – “так”).
- Чи вважаєте ви за потрібне провести дострокові вибори народних депутатів РФ? (67,2% – “так”).
Інакше кажучи, депутати прагнули позбавили легітимності Єльцина та його уряд, а делегітимізували самих себе, та ще й дуже переконливо. Але піти у відставку категорично відмовилися. За цих обставин цілком логічним стало підписання 21 вересня 1993 року президентом Єльциним – після тривалих перемовин – указу № 1400 про розпуск з’їзду народних депутатів та сформованого ним Верховного Совєта РФ.
У відповідь 23 вересня зібрався Х (надзвичайний) з’їзд, який припинив президентські повноваження Єльцина, передав їх віце-президенту генералу Руцькому та оголосив дії президентської команди державним переворотом. Саме проти з’їзду, який за підсумками референдуму втратив легітимність, а не проти неіснуючого “парламенту” були спрямовані дії Єльцина і його прихильників. А указ № 1400 означав ліквідацію всієї створеної у 1917 році системи совєтів, вершиною піраміди яких був з’їзд депутатів, і перехід до парламентаризму, бодай і недосконалого (а яким іще він міг бути в Росії?).
Різко загострилася ситуація 3 жовтня. Озброєні бойовики з “Російської національної єдності” (РНЄ), на емблемі якої була червона свастика, “Союзу казачьїх офіцерів”, учасників бойових дій у Придністров’ї й Абхазії, Фронту національного порятунку, різноманітних офіцерських “народних дружин” й інших “захисників парламенту” рушили по Москві, захоплюючи державні установи, б’ючи ОМОН залізними прутами та стріляючи по ньому, а заразом розбиваючи скло припаркованих на узбіччях вулиць автомобілів.
Іншими словами, ранок лишився за “захисниками парламенту”. Серед дня “президент” генерал Руцькой на мітингу своїх прихильників заявив: “Молодь, боєздатні чоловіки! Ось тут, у лівій частині, шикуйтеся! Формуйте загони, і сьогодні треба штурмом взяти мерію та “Останкіно”!”
Спікер “парламенту” Хасбулатов додав: “Я закликаю наших доблесних воїнів привести сюди війська, танки для того, щоб штурмом взяти Кремль з узурпатором колишнім, злочинцем Єльциним… Єльцин сьогодні ж повинен бути ув’язнений у “Матроській Тиші”, вся його продажна кліка повинна бути ув’язнена в підземеллі!”. Крім того, Хасбулатов наголосив, що слід ухвалити постанову про “злочинну діяльність електронних ЗМІ з 1992 року”.
По тому мерія була взята штурмом, “захисники” на чолі з “міністром оборони” генералом Макашовим, антисемітом і прихильником відновлення СССР, рушили до телецентру “Останкіно” – хто пішки, хто на вантажівках, а хто на бронетранспортерах. У бойовиків з’явилися навіть гранатомети, проте штурм “Останкіно”, який тривав кілька годин, виявився невдалим.
І тільки після всього цього Єльцин наказав ввести у Москву війська та взяти під охорону ключові об’єкти. А о четвертій ранку 4 жовтня він віддав наказ розпочати силове придушення путчу. Коли вже тривав кількагодинний штурм Верховного Совєту, Руцькой звернувся по радіо: “Якщо мене чують льотчики, піднімайте бойові машини! Ця банда засіла в Кремлі і в міністерстві внутрішніх справ, і звідти веде управління. Я благаю вас!”
Але це благання лишилося без відповіді. На щастя для всіх.
Чи була дискредитована діями Єльцина і його команди російська демократія, чи була встановлена авторитарна диктатура? Виглядає, що тоді, восени 1993 року, – ні. Хоча б тому, що невдовзі відбулися парламентські вибори, переможцем яких по загальнонаціональному округу стала ЛДПР на чолі з Жириновським (23%), друге місце посів “Вибір Росії” Гайдара (15,5%), третє – КПРФ Зюганова (12,4%), інші партії помітно відстали від лідерів. Отож проурядова більшість у Державній думі РФ так і не склалася, що апріорі суперечить тезі про “авторитарний режим”. Ясна річ, Єльцин і його команда не були білими та пухнастими, не звільнилися вони й від імперських настанов (згадаємо першу чеченську війну), але…
Але навіть авторитаризм не може бути без берегів, він повинен уміти захищатися від прибічників тоталітаризму, нехай частина з них і являла собою не злісних сталіністів і нацистів, а щирих романтиків “пролетарської революції”, яка б встановила у Росії “правильний соціалізм”. Але ж Гітлер і Геббельс теж вважали свій варіант соціалізму “правильним”, на противагу сталінсько-комінтернівським рецептам. А Друга світова почалася з нападу тоталітарної Німеччини на авторитарну Польщу, яка не змогла захиститися…
Узагалі, противники Єльцина мали дуже багато спільного з німецькими нацистами – великодержавна імперська пиха, відданість тоталітарному червонопрапорному соціалізму, зневага до західних демократій, шалений антисемітизм (поєднаний із наявністю у своїх лавах “укоськаних євреїв”)… Усе на місці! Можна тільки уявити, яку велетенську гекатомбу вони б улаштували, якби взяли владу і дорвалися до ядерної валізи! Адже вони не приховували своїх намірів відновити СССР; “президент” Руцькой закликав військових льотчиків бомбардувати Кремль, де розмістилася у ті дні штаб-квартира команди Єльцина, а Хасбулатов посилав на Кремль танки. Чи зупинилися б вони перед тим, щоби бомбардувати і штурмувати танками Київ, Львів, Дніпропетровськ і Донецьк? Цілком імовірно, що в разі перемоги команди Руцького-Хасбулатова-Макашова дехто з чинних критиків “режиму Єльцина” взагалі не народився б, а дехто давно вже не б існував…
Російський літературознавець Бенедикт Сарнов із нечисленного в Росії антиімперського табору, тоді писав: “Не парламент президент розстріляв, а останній оплот совєтського режиму, який закликав країну до громадянської війни. Погано чи добре, але цими незграбними своїми діями Єльцин країну від цієї – мало не розпочатої – громадянської війни врятував”. І не лише її. А згодом віддав владу миршавому, сіренькому підполковнику КҐБ…
Джерело: OBOZ.UA