Війна з російськими окупантами забрала життя талановитого волейболіста, залізничника та захисника Михайла Шостака. 31-річний командир відділення з Вінницької області прикрив собою побратимів й отримав поранення, несумісне з життям. Але деякий час сержанта Шостака вважали зниклим безвісти.
Михайло народився у Козятині 25 вересня 1994 року й навчався у місцевій школі № 3. Вчителі запам’ятали його як веселого, але дуже старанного учня. З дитинства він був дуже активним, і ця енергія знайшла вихід у волейболі, яким він займався у місцевій ДЮСШ.
У шкільні роки Михайло ставав чемпіоном України, грав пліч-о-пліч з багатьма відомими сьогодні професійними волейболістами.
При цьому Шостак був представником місцевої династії залізничників, яку після Другої світової започаткував його дід Степан, а потім продовжили його сини, зокрема батько майбутнього спортсмена Олександр, який працював у цеху радіоманеврового зв’язку та вокзальної автоматики, де пройшов шлях від електромонтера ІІІ розряду до керівника цеху.
Михайло ж мав хист як до спорту, так і до радіотехніки: “Тато не дасть збрехати: я колись ходив до нього на роботу. Дивився, як що виконується. У дитинстві чим гратися? Залізячками”. Але коли у школі вчителі поставили його перед вибором – або спорт, або навчання, тяга до волейболу взяла гору.
“Я обрав спорт, але як математик я згас. Наша сім’я завжди зосереджувалася на точних науках. Гуманітарні – це не наше. Хоча відрізнити просте речення від складнопідрядного всі можуть”, – розповідав Шостак-молодший koziatyn.info.
Однак після школи все ж таки вирішив продовжувати родинну справу – у 2013-му закінчив Вінницький технічний коледж, після чого приєднався до залізничників. Уже у 24 роки він очолював бригаду з обслуговування і ремонту лінійних пристроїв поїзного та маневрового зв’язку.
“У мене таке бачення, що кожна людина має займатися тим, чим вона горить. Когось до цього змушують батьки й родина. Вони кажуть: “Це твоє, іди й працюй!” Але у нас так – ти просто працюєш, бо тобі це приносить задоволення”, – пояснював свій вибір волейболіст і зв’язківець.
Але й із волейболом Михайло не зав’язав, створивши місцеву волейбольну команду залізничників, яка регулярно вигравала медалі на міжгалузевих змаганнях. Також Шостак провадив активну громадську діяльність, був головою молодіжної ради при профспілці залізничників.
Усі, хто знав Михайла, вважали його добрим і щирим юнаком, робив усе усвідомлено й виважено. Ніколи не ховався за спинами інших. Якщо щось потрібно вирішити, він завжди був першим, тому не міг стояти осторонь, коли почалось повномасштабне вторгнення РФ.
“Хоча Михайло працював у нас недовго, я можу багато розповісти. Розумний, ідейний і працьовитий, та його дуже швидко у Київ забрали. Коли почалася війна, пішов у Козятинську ТрО зв’язківцем, потім подався на фронт. Часто приїздив до нас по допомогу. Він з усього міг щось корисне для фронту зробити. Просив тільки те, що для нас великої цінності не становило. Був майстром своєї справи, та ще й спортсмен-волейболіст”, – відзначав у розмові з koziatyn.info голова Козятинської профспілки Анатолій Вільчинський.
24 лютого 2022 року Михайло перебував у Козятині, в перші дні повномасштабного вторгнення вдома обладнали сховище, куди спускався разом із рідними кілька разів під час повітряної тривоги. Але одного дня чоловік повідомив близьких, що не буде сидіти й чекати на окупантів, тому пішов до військкомату.
26 лютого колишній волейболіст уже був призваний зв’язківцем до Козятинського батальйону територіальної оборони. За цією ж спеціальністю він проходив строкову службу. Влітку разом із побратимами вже був у Бахмуті, де отримав поранення, але вижив, відновився і, незважаючи ні на що, повернувся до українського міста-“фортеці”.
Правда, невдовзі Михайло перевівся до іншого підрозділу, пройшов бої за Вовчанськ, де знов отримав поранення, але знову повернувся на фронт. У ЗСУ він дослужився до командира стрілецького відділення.
Михайло був безстрашним воїном, але мав добре серце. Казали, що в місці дислокації, де Шостак відновлювався після бойового завдання, жила кицька, яка привела кошенят. І він виходжував їх, годував, хотів батькам передати. Але не встиг.
28 липня 2025 року перед виходом на позиції Михайло подзвонив близьким, щоб поспілкуватися. Востаннє він писав рідним 30 липня, а 14 серпня колишній волейболіст і залізничник отримав смертельне поранення, коли на позиціях прикрив собою побратимів. З того дня Шостака вважали зниклим безвісти, що давало рідним надію.
Але коли врятовані Михайлом бійці дісталися своїх, стало зрозуміло, що їхній командир загинув. І 29 серпня родина Шостаків отримала страшну звістку. А вдома на захисника чекали не тільки батьки, а й кохана Анастасія, з якою він одружився вже під час служби.
Раніше OBOZ.UA повідомляв, що володар Кубка світу, який обрав Україну та був убитий росіянами, розповів рідним про небезпеку, але не міг кинути хлопців.
Джерело: OBOZ.UA